Kun vein avustuskuljetusta Mikkeliin ennen joulua, pysähdyin Savonlinnassa. Suomalainen kirjakauppa on pääkadun varrella. Siellä oli myytävänä Maksim Fedorovin kirja Minun Ukrainani. Ostin kirjan, koska se on Ukraina-fanien perusteos ja hyvä lisäys kirjahyllyyn. Se on alun perin ilmestynyt syksyllä 2023.
Saatavilla oli myös hänen toinen kirjansa Sodan näyttämöt. Se pitää lukea joskus myöhemmin. Viime syksynä hän oli eräässä TV-ohjelmassa kertomassa kirjasta. Siinä kirjassa on siis aiheena nuo sotakaupungit ja alueet: millaista siellä oli ennen sotaa ja minkälaisia ihmisiä siellä asui.
Maksim Fedorov on melko merkittävä linkki, joka yhdistää Suomen ja Ukrainan. Hän on hyvä esimerkki Suomen ja Ukrainan kohtalonyhteydestä ja siitä, kuinka me olemme veljeskansoja. Hän siis syntyi Pietarissa, mutta äidin puolen suku on Ukrainasta, läheltä Moldovan rajaa. Tyypilliseen neuvostoliittolaiseen tapaan Fedorovin sukuun liittyy useita eri maita: Suomi, Venäjä, Ukraina, Moldova, Kazakstan, Latvia. On asuttu Novgorodissa ja Kuolan niemimaalla Apatiitissa, Imandrajärven ja Hiipinätunturin maisemissa.
Tuo onkin kiinnostava aihe, miten Neuvostoliiton aikana ihmiset siirtyivät eri paikkoihin. Ja sitten kun Neuvostoliiton aikakausi päättyi, ne muualta tulleet ihmiset jäivät johonkin itsenäistyvään maahan, kuten Valko-Venäjä, Kazakstan tai Latvia. Tai sitten he lähtivät muualle kun valtiot itsenäistyivät. Näitä kokemuksia ihmiset kertoivat Svetlana Aleksijevitsin kirjassa “Neuvostoihmisen loppu”. Lainasin kirjan viime vuonna kirjastosta. Tämä Svetlana Aleksijevits on saanut Nobelin kirjallisuuspalkinnon, joten kyseessä on arvostettu itäeurooppalainen kirjoittaja. Nyt kun katsoo Wikipediasta, selviää ettei hän olekaan täysin valkovenäläinen, vaan syntynyt Ukrainassa. Ivano-Frankivskin kaupungissa.
Maksim Fedorov kertoo kirjassaan esimerkkejä tuntemistaan ihmisistä, jotka ovat neuvostoajan tuotteita siinä mielessä, että puhuvat venäjän kieltä, mutta heidän taustansa on moninainen. Hän kertoo kiovalaisesta henkilöstä nimeltä Aleksei/Oleksii, jonka isä on ukrainalainen, mutta Aleksei/Oleksii itse on syntynyt Venäjällä. Hän muutti 12-vuotiaana Luhanskiin, osoite on vieläkin rekisteröity Luhanskiin, ja hän ajelee Kiovassa autolla jossa on Luhanskin alueeseen viittaavat rekisterikilvet. Lisäksi hän kokeili työllistyä Venäjällä kapinan alettua Donbasissa 2014, mutta muutti sitten Kiovaan. Ei siis kovin helppo tausta Ukrainan kannattajalle.
Fedorov kertoo, miten Neuvostoliitossa ei itse valittu ensimmäistä työpaikkaa (ainakaan ammattiopiston jälkeen), vaan piti työskennellä ensin kolme vuotta siellä missä tarvittiin nuorta ammattilaista. Pohjoisen alueilla palkka saattoi olla 50-100% korkeampi, eläkeikä viisi vuotta aiemmin ja lomat pitkiä. Sai muuttoavustusta ja matkaliput lomalle maksettiin koko perheelle. Jotakin hyvää siis oli myös Neuvostoliitossa!
“Neuvostoliitto oli ihmisten ja kansojen sulatusuuni, jossa ei mietitty sellaista vaihtoehtoa, että maata ei olisi enää olemassa, eikä varsinkaan sitä, mitä sen jälkeen seuraisi”, Fedorov sanoo. Neuvostoliiton hajoaminen tavallaan aiheutti tämän sodan Ukrainassa, vielä yli 30 vuotta myöhemmin.
Kirjasta saa paljon tietoa, kun lukee ihmisten kokemuksia ja mielipiteitä näistä kaikista tapahtumista ja taustatekijöistä. Erään haastatellun mielestä kymmenen vuotta sitten Venäjä petti donbasilaiset, jotka halusivat tulla osaksi Venäjää, ja Ukraina petti ne, jotka halusivat jäädä Ukrainaan. Tukea ei tullut riittävästi, vaan päällä oli ennemminkin sekava väliaikainen tilanne. Jotkut ihmiset ovat väliinputoajia, joilla ei ole voimassa olevaa passia, pysyvää oleskelulupaa, Ukrainan kansalaisuutta tai muita dokumentteja. Silloin on vaikea esimerkiksi hakea työtä tai asuntoa.
Fedorovin sanoin on “varmasti miljoonia” Ukrainan kansalaisia, jotka ovat syntyneet Venäjällä. Vastaavasti joidenkin laskujen mukaan Venäjällä on yksitoista miljoonaa perhettä, joilla on lähisukulaisia Ukrainassa. Fedorovin mielestä tämä tarkoittaa 30-40 miljoonaa ihmistä ja kolmasosaa Venäjän aikuisväestöstä. Siten myös monet tunnetut, menestyneet tai vaikutusvaltaiset venäläiset ovat kotoisin Ukrainasta alun perin. Yksi heistä oli Fedorovin mukaan venäläinen taitelija Ilja Repin, joka syntyi Harkovan seudulla ja eli viimeiset 30 vuotta Suomessa. Taas yksi todiste Ukrainan ja Suomen kohtalonyhteydestä.
On tietysti olemassa ihan aitoja ukrainalaisia, mutta Maksim Fedorovin mielestä ukrainalaisuus voi olla myös jonkinlainen olotila, johon esimerkiksi hän itse voi samaistua ja liittyä mukaan.
Tietenkin kielikysymys on merkittävä asia Ukrainassa. Maksim Fedorov kertoo, miten ukrainalaiset sanovat “Ukrainassa”, mutta venäläiset sanovat “Ukrainalla”. Hän kertoo, miten saattaa olla haastavaa löytää kadulta ukrainaa täydellisesti puhuvia ihmisiä haastatteluun, ja monet ovat sodan myötä havahtuneet siihen, että miksi me puhumme venäjää täällä? Tässäkin asiassa juurisyyt ovat Neuvostoliiton ajassa ja Venäjän imperialismissa. Imperialismi on nyt sitten tehnyt taas tuloaan Ukrainaan. Venäjä pyrkii häivyttämään ukrainalaisen kulttuurin merkkejä valtaamillaan alueilla, esimerkiksi tuhoamalla patsaita ja tietysti opetus ja virallinen asiointi hoidetaan venäjän kielellä.
Aiheeseen liittyen Fedorov kritisoi Suomea siitä, miten täällä ei paheksuta Ruotsin suunnasta tullutta imperialismia ja alistamista, vaan ennemminkin ihaillaan Ruotsia. Ja toisaalta Suomen valtio on ajanut saamelaiset ahtaalle. Alkuperäiskansan ihmiset ovat kolonialismin uhreja ja vähätelty marginaaliryhmä, jolta on maat viety ja heitä on vuosikymmeniä sitten pyritty suomalaistamaan. Samaa tapahtuu nyt Ukrainassa.
Kirja oli mielenkiintoinen katsaus Ukrainan veljeskansan asioihin ja Yleisradion toimittajan kokemuksiin. Odotan innolla toisen Fedorovin kirjan lukemista. Fedorov itse oli Sotshissa hiihtolomalla siihen aikaan, kun Venäjä tunnusti Luhanskin ja Donetskin kansantasavaltojen itsenäisyyden, ja aloitti rynnistyksen yli rajojen. Syy tähän lomaan oli se, kun hänen työnsä toimittajana Moskovassa ei ollut enää mahdollista. Moskova vaihtui siis Kiovaan. Hyvä, että hän on siellä paikan päällä raportoimassa.
КНИГА “МОЯ УКРАЇНА”
Коли перед Різдвом я брав транспорт допомоги в Міккелі, я зупинився в Савонлінні. Фінська книжкова крамниця знаходиться вздовж головної вулиці. У продажу була книжка «Моя Україна» Максима Федорова. Я купив книгу, тому що вона є основним продуктом для любителів України та гарним доповненням книжкової полиці. Спочатку він був опублікований восени 2023 року.
Також була доступна його друга книга «Сцени війни». Мені доведеться прочитати це пізніше. Минулої осені він був у телешоу, де розповідав про книгу. Тож тема книжки – ті воєнні міста й райони: як там було до війни, які люди там жили.
Максим Федоров є досить важливою ланкою, що з’єднує Фінляндію та Україну. Він є гарним прикладом спільної долі Фінляндії та України і того, як ми є братерськими народами. Отже, він народився в Санкт-Петербурзі, але родина його матері з України, поблизу кордону з Молдовою. Типово радянська родина Федорова має зв’язки з кількома різними країнами: Фінляндією, Росією, Україною, Молдовою, Казахстаном, Латвією. Вони мешкали в Новгороді і Апатитах на Кольському півострові, в ландшафтах озера Імандра і Хібінського водоспаду.
Це цікава тема, як люди роз’їжджалися в різні місця за радянських часів. А потім, коли радянська ера закінчилася, ті люди, які приїхали з інших країн, залишилися в одній із країн, які ставали незалежними, як-от Білорусь, Казахстан чи Латвія. Або вони поїхали в інше місце, коли країни стали незалежними. Про ці переживання люди розповідали в книзі Світлани Алексієвич «Кінець радянської людини». Я позичив цю книгу в бібліотеці минулого року. Ця Світлана Алексієвич отримала Нобелівську премію з літератури, тому вона є шанованою східноєвропейською письменницею. Тепер, коли дивлюсь у Вікіпедію, виявляється, що він не зовсім білорус, а народився в Україні. В місті Івано-Франківськ.
У своїй книзі Максим Федоров наводить приклади знайомих йому людей, які є продуктами радянської епохи в тому сенсі, що говорять російською, але мають різне походження. Він розповідає історію киянина на ім’я Олексій/Олексій, батько якого українець, але сам Олексій/Олексій народився в Росії. Він переїхав до Луганська у 12 років, його адреса досі зареєстрована в Луганську, а їздить у Києві на машині з номерами Луганської області. Він також намагався працевлаштуватися в Росії після початку повстання на Донбасі в 2014 році, але потім переїхав до Києва. Тож не дуже легке минуле для українського вболівальника.
Федоров розповідає, як у Радянському Союзі першу роботу не вибирали самі (принаймні після ПТУ), а спочатку три роки доводилося працювати там, де потрібні були молоді спеціалісти. У північних регіонах зарплати могли бути на 50-100% вищими, пенсійний вік на п’ять років раніше, а відпустки були тривалими. Отримали допомогу з переселенням та оплату путівок на відпочинок для всієї родини. Значить, і в Радянському Союзі було щось хороше!
«Радянський Союз був плавильним котлом людей і націй, де не розглядався варіант зникнення країни, а особливо те, що буде потім», — каже Федоров. Розпад Радянського Союзу, певним чином, спричинив цю війну в Україні, навіть через понад 30 років.
Ви можете отримати багато інформації з книги, коли читаєте досвід і думки людей про всі ці події та передумови. За словами одного з інтерв’ю, десять років тому Росія зрадила людей Донбасу, які хотіли стати частиною Росії, а Україна зрадила тих, хто хотів залишитися в Україні. Підтримки було недостатньо, а панувала скоріше заплутана тимчасова ситуація. Деякі люди вибули, не маючи дійсного паспорта, посвідки на постійне проживання, громадянства України чи інших документів. Тоді важко, наприклад, претендувати на роботу чи квартиру.
За словами Федорова, громадян України, які народилися в Росії, “напевно, мільйони”. Так само, за деякими підрахунками, в Росії є одинадцять мільйонів сімей, близькі родичі яких є в Україні. За словами Федорова, йдеться про 30-40 млн осіб і третину дорослого населення Росії. Таким чином, багато відомих, успішних або впливових росіян родом з України. За словами Федорова, одним із них був російський художник Ілля Рєпін, який народився на Харківщині та останні 30 років жив у Фінляндії. Ще один доказ спільної долі України та Фінляндії.
Звичайно, є справжні українці, але, на думку Максима Федорова, українство також може бути певним станом буття, з яким він, наприклад, може ототожнюватись і до якого може долучитися.
Безумовно, мовне питання є актуальним в Україні. Максим Федоров пояснює, як українці кажуть «в Україні», а росіяни — «на Україні». Він пояснює, як важко знайти на вулиці людей, які ідеально володіють українською мовою для співбесіди, і багато хто дивувався через війну, чому ми тут говоримо російською? І в цьому питанні першопричини криються в радянській епосі та російському імперіалізмі. Тепер імперіалізм повернувся в Україну. Росія намагається стерти ознаки української культури на окупованих територіях, наприклад, знищуючи пам’ятники, і, звісно, освіта та офіційне діловодство ведеться російською.
Стосовно теми Федоров розкритикував Фінляндію за те, що вона не заперечує імперіалізм і поневолення, що йде від Швеції, а радше захоплюється Швецією. А з іншого боку, фінська держава загнала саамів у скрутне становище. Корінні жителі є жертвами колоніалізму та приниженою маргінальною групою, чиї землі були відібрані та які десятиліттями піддавалися фінляндізації. Те ж саме зараз відбувається в Україні.
Книга стала цікавим поглядом на справи братнього народу України та досвід журналіста Yleisradio. З нетерпінням чекаю прочитання ще однієї книги Федорова. Сам Федоров був у Сочі на гірськолижному відпочинку в той час, коли Росія визнала незалежність Луганської та Донецької народних республік і почала наступ на кордоні. Причиною цієї відпустки стало те, що його журналістська робота в Москві була неможливою. Так Москва змінилася на Київ. Добре, що він там на сайті звітує.
“MY UKRAINE” BOOK BY MAXIM FEDOROV
When I was taking the aid transport to Mikkeli before Christmas, I stopped in Savonlinna. There is a Finnish bookstore on the main street. There was a book for sale by Maksim Fedorov, My Ukraine. I bought the book because it is a basic work for Ukraine fans and a good addition to the bookshelf. It was originally published in the fall of 2023.
His second book, “Scenes of the war”, was also available. I will have to read it sometime later. Last fall, he was on a TV show talking about the book. So, the subject of that book is those wartime cities and areas: what it was like there before the war and what kind of people lived there.
Maksim Fedorov is a pretty significant link that connects Finland and Ukraine. He is a good example of the shared destiny of Finland and Ukraine and how we are brotherly nations. So he was born in St. Petersburg, but his mother’s family is from Ukraine, near the Moldovan border. In typical Soviet fashion, the Fedorov family is connected to several different countries: Finland, Russia, Ukraine, Moldova, Kazakhstan, Latvia. They have lived in Novgorod and Apatity on the Kola Peninsula, in the landscapes of Lake Imandra and the Khibiny Mountains, not too far from Finland.
That is an interesting topic, how people moved to different places during the Soviet era. And then when the Soviet era ended, those people who came from elsewhere stayed in some independent country, such as Belarus, Kazakhstan or Latvia. Or they left elsewhere when the states became independent. These experiences were told by people in Svetlana Alexievich’s book “Secondhand Time: The Last of the Soviets“. I had the book last year, from library. This Svetlana Alexievich has received the Nobel Prize for Literature, so she is a respected Eastern European writer. Now that you look at Wikipedia, it turns out that she is not entirely Belarusian, but was born in Ukraine. In the city of Ivano-Frankivsk.
In his book, Maksim Fedorov gives examples of people he knows who are products of the Soviet era in the sense that they speak Russian, but their backgrounds are diverse. He tells of a person from Kiev named Aleksei/Oleksii, whose father is Ukrainian, but Aleksei/Oleksii himself was born in Russia. He moved to Luhansk at the age of 12, his address is still registered in Luhansk, and he drives a car in Kiev with license plates referring to the Luhansk region. He also tried to find work in Russia after the uprising in Donbass began in 2014, but then moved to Kiev. So not a very easy background for a Ukrainian supporter.
Fedorov tells how in the Soviet Union you didn’t choose your first job yourself (at least after vocational school), but you had to work for three years where young professionals were needed. In the northern regions, the salary could be 50-100% higher, the retirement age was five years earlier, and the vacations were long. They received help for relocation and the whole family was paid for their vacation tickets. So there was something good in the Soviet Union too!
“The Soviet Union was a melting pot of people and nations, where they didn’t consider the possibility that the country would no longer exist, and especially not what would follow,” says Fedorov. The collapse of the Soviet Union in a way caused this war in Ukraine, even more than 30 years later.
The book provides a lot of information when you read people’s experiences and opinions about all these events and background factors. According to one interviewee, ten years ago, Russia betrayed the Donbass people who wanted to become part of Russia, and Ukraine betrayed those who wanted to stay in Ukraine. There was not enough support, but rather a confused temporary situation. Some people are dropouts who do not have a valid passport, permanent residence permit, Ukrainian citizenship or other documents. Then it is difficult, for example, to apply for a job or an apartment.
According to Fedorov, there are “probably millions” of Ukrainian citizens who were born in Russia. Correspondingly, according to some calculations, there are eleven million families in Russia with close relatives in Ukraine. According to Fedorov, this means 30-40 million people and a third of the adult population of Russia. Thus, many well-known, successful or influential Russians are originally from Ukraine. According to Fedorov, one of them was the Russian artist Ilya Repin, who was born in the Kharkiv region and lived in Finland for the last 30 years. Yet another proof of the shared destiny of Ukraine and Finland.
Of course, there are genuine Ukrainians, but in Maksim Fedorov’s opinion, Ukrainianness can also be a kind of state of being that he himself, for example, can identify with and join.
Of course, the language issue is a significant issue in Ukraine. Maksim Fedorov tells how Ukrainians say “in Ukraine”, but Russians say “on Ukraine”. He tells how it can be challenging to find people on the street who speak perfect Ukrainian for an interview, and many have started to wonder why we speak Russian here after the war? Here too, the root causes lie in the Soviet era and Russian imperialism. Imperialism has now made its return to Ukraine. Russia is trying to erase signs of Ukrainian culture in the areas it has occupied, for example by destroying statues, and of course, education and official business are conducted in Russian.
On the subject, Fedorov criticizes Finland for not resenting the imperialism and subjugation coming from Sweden, but rather admiring Sweden. And on the other hand, the Finnish state has pushed the Sámi into a corner. Indigenous people are victims of colonialism and a belittled marginal group, whose lands have been taken away and who have been tried to be Finnished decades ago. The same is happening now in Ukraine.
The book was an interesting look at the affairs of the brotherly people of Ukraine and the experiences of a journalist from Yleisradio. I look forward to reading Fedorov’s second book. Fedorov himself was on a skiing holiday in Sochi at the time when Russia recognised the independence of the Luhansk and Donetsk People’s Republics and began its cross-border offensive. The reason for this holiday was that his work as a journalist in Moscow was no longer possible. So Moscow was replaced by Kiev. It’s good that he is there reporting on the spot.