Joku aika sitten televisiossa kerrottiin, että suomalaisia sotilaita on ollut Ukrainassa jopa 150. Se on melko suuri joukko, mutta toisaalta se on suhteellista. Mikä on paljon ja mikä vähän? Talvisodassahan ruotsalaisia tuli yli 8000 Suomen avuksi, ja myöhempinä sotavuosina virolaisia yli 3000. No, silloin ajat olivat erilaiset kuin nykyään.
On kuitenkin hienoa, että noin moni on lähtenyt puolustamaan Ukrainaa ja samalla Suomea.
Näistä sotaveteraaneista on jo kirjoitettu muutamia kirjoja, ja ne ovat mielenkiintoista luettavaa. Monet siellä olleet eivät halua julkisuutta, mutta jotkut nousevat esille massasta ja heidän nimensä muistetaan. Varmaan näkyvin hahmo on ollut Ranskan muukalaislegioonan entinen sotilas Aleksi Lysander. Hänestä kirjoitettua kirjaa on myyty paljon, 78 000 kappaletta vuonna 2023. Se on tunnetun kirjailijan ja ison kustantamon kirja. Itse ostin sen syksyllä 2024 Kiteen kirjakaupasta. Pari kolme kuukautta se oli hyllyssä, mutta joulun aikoihin sain sen luettua.
Lysander ei ollut kovin innokas osallistumaan kirjan tekemiseen, mutta onneksi hän suostui. Olin joskus aikaisemmin lukenut Lysanderista lehtijutun, olikohan se Suomen Kuvalehti vai Helsingin Sanomien kuukausiliite. Hänen kommenteillaan on kieltämättä painoarvoa tuolla kokemuksella. Huomasin sen siitä, kun monet hänen kommenttinsa tuli luettua kahteen kertaan.
Kirjassa ei oikeastaan erityisen tarkasti kerrota hänen ajastaan Ranskassa. Mutta ei se haittaa, koska olin joskus aikaisemmin ostanut Kiteen kirjakaupasta kirjan nimeltä “Suomalaiset sotilaat Ranskan muukalaislegioonassa”. Se on hyvin tehty kirja, jossa on yksityiskohtaisia kertomuksia vuosikymmenten varrelta. Paljon suomalaisia seikkailijoita on ollut muukalaislegioonan mukana seikkailemassa.
Kaikesta päätellen Aleksi Lysander loi aikamoisen legendan maineen mentyään Sodankylän varuskuntaan alokkaaksi viiden vuoden muukalaislegioonan kokemuksella. Välillä hän oli seikkailemassa ja töissä Afrikassa. Ja myös Suomessa. Sitten Ukraina kutsui. Hän oli juuri sellainen henkilö, jota siellä tarvittiinkin. Hänellä oli kokemusta ja valmiutta mennä vaativimpiin tilanteisiin, yhdessä muiden ulkomaisten sotilaiden kanssa. Myös Ukrainassa hän toimi joissakin asioissa eri tavalla kuin muut.
Toki Lysander jakelee kriittisiä kommentteja moneen suuntaan, mutta myös antaa tunnustusta muille. Kirjailija Tuomas Kyrö kirjoittaa, miten läntisessä mediassa venäläissotilaista on annettu kuva juopottelevina, osaamattomina, huonosti varustettuina rikollisina, mutta Lysander on toista mieltä, kummallista kyllä. Samoin medioihin on välitetty kuvaa siitä, miten venäläiset lähettävät ihmisaaltoja konekivääritulen eteen ja siksi tulee hirveästi tappioita. Mutta Suomen johtava sota-asiantuntija Eemil Kastehelmi kertoi joulukuun videolla, että ei se pidä paikkaansa. Ei se oikeasti ole ihan sellaista.
Kesken kirjan lukemisen tuli julkisuuteen tieto, että Aleksi Lysander on kuollut Ukrainassa. Se muutti hieman ajatuksia. No, onneksi selvisi hengissä siellä noinkin pitkään. Useaan otteeseen hän oli Ukrainassa.
Legendan maine jää jäljelle. Aleksi Lysander on kuin nykyajan Lauri Törni. Kolmen eri armeijan sotilas. Suomi, Ranska, Ukraina.
Syksyllä huomasin Kesälahden kirjastossa tämän kirjan nimeltä “Sotilas numero 13”. Ralf Siren oli ollut näkyvä hahmo, hän oli antanut haastatteluja lehdille. Yksi ensimmäisistä ulkomaalaisista vapaaehtoissotilaista Ukrainassa. Hän oli puolisen vuotta siellä. Suomen Kuvalehden pitkässä jutussa hän oli monella tavalla kritisoinut Ukrainaa, sen armeijaa ja sen sotilaita. Samanlaista tekstiä on kirjassa. No, tietysti kun on vakava tilanne, niin haluaisi että kaikki toimii niin hyvin kuin mahdollista.
Siren oli suomenruotsalainen reservinupseeri, korkeasti koulutettu, hyväpalkkainen, Hollannissa asuva Tesla-kuski. Sota taisi olla hänelle hyvä testi, älyllinen haaste ja lähde mistä voi ammentaa ajatuksia moraaliseen ja yhteiskunnalliseen pohdiskeluun. Kesällä 2022 hän sairastui Ukrainassa ja meni liian huonoon kuntoon jatkaakseen taistelutehtäviä.
Ukrainan sota ei kuitenkaan alkanut vuonna 2022, vaan paljon aikaisemmin. Jo vuonna 2015, ellei aikaisemminkin, oli useita suomalaisia sotilaita lähtenyt itä-Ukrainaan. Heistä tunnetuin oli Petri Viljakainen. Tämä suomalainen korpisoturi otti johtavan roolin ja näytti mallia paikallisille taistelijoille, joilla ei useinkaan ollut taustalla sotilaskoulutusta. Ajan mittaan hänestä kehkeytyi Donbassin legenda, jota arvotettiin molemmin puolin rintamaa.
Viljakainen kotiutui hämmästyttävän hyvin Ukrainaan ja hän ansaitsi paikallisten luottamuksen rintamalla ja siviilissä, kiitos positiivisen ja sopeutuvaisen luoteensa. Pohjimmiltaan hän oli siellä ikään kuin rauhanturvaajana: hänen tavoitteensa oli, ettei Ukrainan armeija aloittaisi suurhyökkäystä Donetskin ja Luhanskin kansantasavaltoja vastaan.
Välillä Viljakainen teki siviilitöitä, mutta vuonna 2022 hänen oli jälleen tartuttava aseisiin ja lähdettävä puolustamaan kotiseutuaan.
On sanottu, että kenelläkään toisella suomalaisella ei ole yhtä pitkää sotakokemusta 2000-luvulla. Se ei ole aivan vähäinen saavutus, koska Suomi kuitenkin on läpeensä militarisoitunut valtio, jossa vieläkin fiilistellään entisaikojen sotia. Sieltä Viljakainenkin varmasti ammensi inspiraatiota ja motivaatiota. Talvisodan ja jatkosodan legendat innoittivat häntä lähtemään taisteluun, ja nyt hän on itse siellä legendojen joukossa.
Jotkut Suomen kansalaiset ovat olleet esimerkiksi USA:n armeijan mukana Irakissa, kuten Olli Toukolehto, ja sitten suomalaisia on käynyt Afganistanissa. Mutta heille ei tullut tietenkään yhtä pitkiä aikoja rintamalla kuin Viljakaisella, joka asui vakituisesti Ukrainassa.
Myös tuo Lauri Karhun kirja Viimeinen luoti oli silmiä avaava kertomus Itä-Ukrainan sodasta. Siellä oli vapaaehtoisia monesta eri maasta ja olosuhteet olivat karut. Samanlaista kuin toisessa maailmansodassa ja ensimmäisessä maailmansodassa. Juoksuhautoja ja korsuja maan sisällä, hiiriä, kulkutauteja, huoltokuljetuksia etulinjaan ja raunioituneita kerrostaloja.
On muitakin kirjoja Ukrainan sodasta, ja varmaan niitä tulee luettua myöhemmin. Jokaisella sotilaalla on tietysti se oma tarina ja kaikista ei tehdä kirjoja.
Захист Фінляндії в степах Донбасу
Колись по телебаченню повідомляли, що в Україні перебуває до 150 фінських військових. Це досить велика кількість, але, з іншого боку, відносна. Що багато, а що мало? Під час Зимової війни на допомогу Фінляндії прийшло понад 8000 шведів, а в останні роки війни — понад 3000 естонців. Тоді часи були інші, ніж сьогодні.
Але це чудово, що так багато людей пішли захищати Україну і водночас Фінляндію.
Про цих ветеранів війни вже написано кілька книжок, їх цікаво читати. Багато з тих, хто там був, не хочуть розголосу, але деякі виділяються з натовпу, і їх імена запам’ятовуються. Ймовірно, найвидатнішою фігурою був Алексі Лісандр, колишній солдат Французького іноземного легіону. Книга, написана про нього, розійшлася великим тиражем, 78 000 примірників у 2023 році. Це книга відомого автора і великого видавництва. Я сам придбав її восени 2024 року в книжковому магазині в Кітеє. Він пролежав на полиці пару місяців, але я дочитав його під Різдво.
Лісандр не дуже хотів брати участь у створенні книги, але, на щастя, погодився. Колись раніше я читав газетну статтю про Лісандра, чи то Suomen Kuvalehti, чи щомісячний додаток Helsingin Sanomat. Його коментарі, безсумнівно, мають вагу в цьому досвіді. Я помітив це, коли мені довелося прочитати багато його коментарів двічі.
Книга насправді не вдається в подробиці про його час у Франції. Але це не має значення, тому що я раніше купив книгу під назвою «Фінські солдати у французькому іноземному легіоні» в книгарні в Кітее. Це добре зроблена книга з докладними звітами, що охоплюють десятиліття. Багато фінських шукачів пригод були в пригодах з Іноземним легіоном.
Загалом, Алексі Лісандер створив собі досить легендарну репутацію після того, як приєднався до гарнізону Соданкіля як новачок із п’ятирічним досвідом роботи в Іноземному легіоні. Іноді він шукав пригод і працював в Африці. А також у Фінляндії. Тоді дзвонила Україна. Він був саме тією людиною, яка була там потрібна. Він мав досвід і готовність виходити в найскладніші ситуації разом з іншими іноземними солдатами. В Україні він теж в деяких питаннях діяв не так, як в інших.
Звичайно, Лісандр поширює критичні коментарі в багатьох напрямках, але він також віддає належне іншим. Автор Туомас Кіро пише про те, як західні ЗМІ зображували російських солдатів як п’яних, некомпетентних, погано споряджених злочинців, але Лісандр, як не дивно, з цим не погоджується. Подібним чином у ЗМІ поширювали зображення того, як росіяни кидають хвилі людей під автоматний вогонь, що призводить до жахливих втрат. Але провідний військовий експерт Фінляндії Еміль Кастехельмі заявив у грудневому відео, що це неправда. Насправді це не так.
Коли я читав книгу, стало відомо, що Алексі Лісандр загинув в Україні. Це трохи змінило мої думки. Ну, на щастя, я витримав там стільки часу. Був в Україні кілька разів.
Репутація легенди залишається. Алексі Лісандр схожий на сучасного Лаурі Торні. Солдат трьох різних армій. Фінляндія, Франція, Україна.
Восени я помітив цю книгу під назвою «Солдат номер 13» у бібліотеці Kesälahti. Ральф Сірен був видатною фігурою, він давав інтерв’ю газетам. Один із перших іноземних вояків-добровольців в Україні. Був там півроку. У великій статті в Suomen Kuvalehti він багато в чому критикував Україну, її армію та її солдатів. Подібний текст є в книзі. Ну і звичайно, коли серйозна ситуація, хочеться, щоб все працювало якнайкраще.
Сирен був фінсько-шведським офіцером запасу, високоосвіченим, добре оплачуваним водієм Tesla, який жив у Нідерландах. Війна була для нього хорошим випробуванням, інтелектуальним викликом і джерелом, з якого черпати ідеї для моральних і соціальних роздумів. Влітку 2022 року він захворів в Україні і став занадто хворим, щоб продовжувати бойові завдання.
Однак війна в Україні почалася не в 2022 році, а набагато раніше. Уже в 2015 році, якщо не раніше, кілька фінських солдатів вирушили на схід України. Найвідомішим з них був Петрі Вільякайнен. Цей фінський воїн-ворон відіграв провідну роль і став прикладом для місцевих бійців, які часто не мали військової підготовки. З часом він став легендою Донбасу, шанованим по обидва боки фронту.
Вільякайнен напрочуд добре влаштувався в Україні та заслужив довіру місцевих жителів на фронті та в цивільному житті завдяки своєму позитивному та адаптивному характеру. По суті, він був там як миротворець: його метою було не дати українській армії розпочати великий наступ на Донецьку та Луганську народні республіки.
Іноді Вільякайнен виконував цивільну роботу, але у 2022 році йому знову довелося взяти до рук зброю та піти захищати батьківщину.
Кажуть, що жоден інший фін не мав такого тривалого військового досвіду в 21 столітті. Це не маленьке досягнення, тому що Фінляндія є повністю мілітаризованою країною, де все ще живі спогади про війни минулого. Вільякайнен, безперечно, черпав звідти натхнення та мотивацію. Легенди Зимової війни та Війни Продовження надихнули його на бій, і тепер він сам серед легенд.
Деякі громадяни Фінляндії служили в армії США в Іраку, наприклад, Оллі Туколехто, а потім фіни були в Афганістані. Але вони, звісно, не так довго були на фронті, як Вілікайнен, який постійно жив в Україні.
Крім того, книга Лаурі Карху «Остання куля» була яскравою історією про війну на Сході України. Були волонтери з різних країн і умови були суворими. Подібно Другій та Першій світовій війні. Окопи та бліндажі під землею, миші, епідемії, підвози на передову та зруйновані житлові будинки.
Є ще книжки про війну в Україні, і я, напевно, їх прочитаю пізніше. Звичайно, у кожного солдата своя історія, і не про кожного можна описати книгу.
DEFENDING FINLAND ON THE STEPPES OF DONBASS
Some time ago, it was reported on television that there have been as many as 150 Finnish soldiers in Ukraine. That is quite a large number, but on the other hand, it is relative. What is a lot and what is a little? During the Winter War, over 8,000 Swedes came to Finland’s aid, and in the later years of the war, over 3,000 Estonians. Well, times were different then than they are today.
However, it is great that so many have gone to defend Ukraine, and Finland at the same time.
A few books have already been written about these war veterans, and they are interesting to read. Many who were there do not want publicity, but some stand out from the crowd and their names are remembered. Probably the most visible figure has been Aleksi Lysander, a former soldier in the French Foreign Legion. A lot of books have been sold about him, 78,000 copies in 2023. It is a book by a well-known author and a large publishing house. I myself bought it in the autumn of 2024 from the Kitee bookstore. It was on the shelf for a couple of months, but I managed to read it around Christmas.
Lysander was not very keen to participate in the making of the book, but fortunately he agreed. I had read a newspaper article about Lysander sometime before, whether it was Suomen Kuvalehti or the monthly supplement of Helsingin Sanomat. His comments undoubtedly have weight with that experience. I noticed this when I had to read many of his comments twice.
The book does not really tell a particularly detailed story about his time in France. But that doesn’t matter, because I had once bought a book called “Finnish soldiers in the French Foreign Legion” from a bookstore in Kitee. It’s a well-written book with detailed stories from decades ago. Many Finnish adventurers have been on adventures with the Foreign Legion.
By all accounts, Aleksi Lysander created quite a legendary reputation after joining the Sodankylä garrison as a recruit with five years of Foreign Legion experience. Sometimes he was adventuring and working in Africa. And also in Finland. Then Ukraine called. He was exactly the kind of person who was needed there. He had the experience and readiness to go into the most demanding situations, together with other foreign soldiers. In Ukraine too, he acted differently in some matters than others.
Of course, Lysander distributes critical comments in many directions, but he also gives credit to others. Author Tuomas Kyrö writes about how Western media has portrayed Russian soldiers as drunken, incompetent, poorly equipped criminals, but Lysander, surprisingly, disagrees. Similarly, the media has been given images of how the Russians send waves of people into machine gun fire and that is why they suffer terrible losses. But Finland’s leading military expert Eemil Kastehelmi said in a December video that this is not true. It is not really like that.
While I was reading the book, it became public knowledge that Aleksi Lysander had died in Ukraine. It changed my mind a little. Well, fortunately he survived there for that long. He was in Ukraine several times.
The legend’s reputation remains. Aleksi Lysander is like a modern-day Lauri Törni/Larry Thorne. A soldier in three different armies. Finland, France, Ukraine.
In the fall, I noticed this book called “Soldier Number 13” in the Kesälahti library. Ralf Siren had been a prominent figure, he had given interviews to newspapers. One of the first foreign volunteer soldiers in Ukraine. He was there for half a year. In a long article in Suomen Kuvalehti, he had criticized Ukraine, its army and its soldiers in many ways. There is similar text in the book. Well, of course, when there is a serious situation, you would like everything to work as well as possible.
Siren was a Finnish-Swedish reserve officer, a highly educated, well-paid Tesla driver living in the Netherlands. The war seemed to be a good test for him, an intellectual challenge and a source from which to draw ideas for moral and social reflection. In the summer of 2022, he fell ill in Ukraine and became too unwell to continue combat duties.
However, the war in Ukraine did not start in 2022, but much earlier. Already in 2015, if not earlier, several Finnish soldiers had gone to eastern Ukraine. The most famous of them was Petri Viljakainen. This Finnish raven warrior took a leading role and set an example for local fighters, who often had no military training. Over time, he became a legend in Donbass, valued on both sides of the front.
Viljakainen settled in Ukraine surprisingly well and earned the trust of the locals on the front and in the civilian population, thanks to his positive and adaptable nature. Basically, he was there as a peacekeeper: his goal was to prevent the Ukrainian army from launching a major offensive against the Donetsk and Luhansk People’s Republics.
Sometimes Viljakainen did civilian work, but in 2022 he had to take up arms again and go defend his homeland.
It has been said that no other Finn has had such a long war experience in the 21st century. That is no small achievement, because Finland is a thoroughly militarized country, where people still feel the emotions of the wars of the past. That is certainly where Viljakainen drew inspiration and motivation. The legends of the Winter War and the Continuation War inspired him to go to battle, and now he is among the legends there himself.
Some Finnish citizens have served with the US army in Iraq, for example, like Olli Toukolehto, and then Finns have been to Afghanistan. But of course they did not spend as long at the front as Viljakainen, who lived permanently in Ukraine.
Also, Lauri Karhu’s book The Last Bullet was an eye-opening account of the war in Eastern Ukraine. There were volunteers from many different countries and the conditions were harsh. Similar to World War II and World War I. Trenches and dugouts in the ground, mice, epidemics, supply transports to the front line and ruined apartment buildings.
There are other books about the war in Ukraine, and I’m sure I’ll read them later. Of course, every soldier has his own story and not everyone makes a book.